Дитяча психотерапія як самостійний напрямок почала формуватись ще в першій половині ХХ століття. Послідовники Зигмунда Фройда, які працювали в області дитячого психоаналізу, почали розробляти методи, спрямовані саме на подолання дефіцитів розвитку й функціонування дітей — на відміну від класичного психоаналізу дорослих. У межах цього напрямку склалось кілька впливових шкіл, кожна з яких по-своєму розширила розуміння дитячої психіки.

Герміна Хуг-Хельмут першою в історії почала систематично застосовувати психоаналіз для лікування дітей та адаптувати техніки Зигмунда Фройда під дитячу психіку. Першою зрозуміла, що дитина не може просто лежати на канапі й розповідати про свої асоціації. Вона запропонувала використовувати гру та малюнки як головний інструмент для розуміння внутрішнього світу. Чітко окреслила межі між аналітиком і батьками, а також однією з перших заявила, що батькам не варто самостійно аналізувати власних дітей.

Мелані Кляйн відкрила дуже ранні форми функціонування дитячого «Я» — ще до того, як дитина здатна говорити про свій внутрішній світ словами. Вона описала проєктивні й інтроєктивні механізми психіки та їхню роль у розвитку внутрішнього світу дитини, а також дослідила ранню фазу едипового комплексу. Одне з її ключових відкриттів — депресивна позиція, яка з’являється після того, як дитина приймає у свій психічний світ матір як цілісний об’єкт.

Анна Фройд, на відміну від Кляйн, вважала, що внутрішні психічні інстанції формуються поступово, а тому для дітей мають існувати власні, окремі від дорослих методи роботи. Вона склала каталог его-захистів і детально описала їхні прояви в дитячому віці — ця робота й досі лишається базовою для розуміння того, як діти захищаються від тривоги.

Джон Боулбі, представник більш сучасної британської школи психоаналізу, зосередився передусім на емоційному розвитку дітей. Його теорія прив’язаності заснована на синтезі біологічних і психологічних даних із традиційними психоаналітичними уявленнями про розвиток — і сьогодні є однією з найвпливовіших рамок для розуміння стосунків дитини з батьками.

Дональд Віннікотт, британський психоаналітик і водночас практикуючий педіатр, увів у психотерапію поняття «перехідний об’єкт» (улюблена іграшка чи предмет, що допомагає дитині психологічно відокремитись від матері) та «достатньо хороша мати» — ідею про те, що дитині для здорового розвитку не потрібна ідеальна батьківська турбота, а потрібна “достатньо хороша” турбота. Ці ідеї стали одними з найвпливовіших у розумінні раннього дитячого розвитку.

Ерік Еріксон розширив психоаналітичне розуміння розвитку особистості на весь життєвий шлях людини, сформулювавши стадії психосоціального розвитку — включно з дитинством і підлітковим віком. Його модель вікових криз і сьогодні лишається однією з базових у розумінні того, які психологічні завдання стоять перед дитиною на кожному етапі дорослішання.

Карл Густав Юнг, засновник аналітичної психології, заклав теоретичні основи, на яких згодом виросла sandplay-терапія (пісочна терапія) — метод, розроблений його послідовницею Дорою Кальфф. Юнгіанський підхід до символів, образів і несвідомого й сьогодні активно застосовується в роботі з дітьми, які ще не можуть повністю висловити свій внутрішній досвід словами.

Альфред Адлер одним із перших почав розглядати дитячі психологічні труднощі не ізольовано, а в контексті сім’ї та соціального середовища. Він описав, як почуття неповноцінності, прагнення до компенсації та особливості сімейної взаємодії впливають на формування особистості дитини. Особливу увагу приділяв вихованню, позиції дитини в сім’ї та порядку народження. Адлер також розвинув практику роботи не лише з дитиною, а й із батьками та педагогами, заклавши важливі основи сучасного батьківського консультування.

Шандор Ференці одним із перших у психоаналізі серйозно поставив питання про реальність дитячої травми та насильства з боку дорослих. Він звернув увагу на те, що дитина перебуває у нерівній позиції щодо дорослого й може адаптуватися до травматичних стосунків через підпорядкування та втрату власного відчуття реальності. Ференці також змінив уявлення про терапевтичні стосунки: наголошував на емпатії, прийнятті та емоційній доступності терапевта, що згодом стало важливим для розвитку травма-орієнтованої та дитячої психотерапії.

Карен Хорні змістила акцент із внутрішніх потягів на реальні стосунки дитини з батьками та соціальним оточенням. Вона описала поняття базової тривоги — глибокого відчуття небезпеки й безпорадності, яке може виникати, коли дитина не отримує достатньо любові, прийняття та безпеки. Хорні показала, як несприятливі ранні стосунки змушують дитину виробляти стійкі способи пристосування до інших людей, які згодом можуть перетворюватися на невротичні патерни поведінки.

Еріх Фромм розширив психоаналітичне розуміння розвитку особистості, показавши, наскільки сильно на дитину впливають сім’я, культура та суспільство. Він наголошував на фундаментальних потребах дитини в любові, приналежності, безпеці та водночас у самостійності й свободі. Фромм розглядав виховання не просто як передачу правил, а як процес, у якому батьківське ставлення може або сприяти розвитку автономної особистості, або формувати залежність і страх.

Саме ці класики заклали теоретичний фундамент, на якому згодом виросли сучасні напрямки дитячої психодинамічної психотерапії — включно з тим, що розвивається сьогодні в Україні