Витоки методу

Дитяча психотерапія як самостійний напрямок почала формуватись ще в першій половині ХХ століття. Послідовники Зигмунда Фройда, які працювали в області дитячого психоаналізу, почали розробляти методи, спрямовані саме на подолання дефіцитів розвитку й функціонування дітей — на відміну від класичного психоаналізу дорослих. У межах цього напрямку склалось кілька впливових шкіл, кожна з яких по-своєму розширила розуміння дитячої психіки.

Герміна Хуг-Хельмут першою в історії почала систематично застосовувати психоаналіз для лікування дітей та адаптувати техніки Зигмунда Фройда під дитячу психіку. Першою зрозуміла, що дитина не може просто лежати на канапі й розповідати про свої асоціації. Вона запропонувала використовувати гру та малюнки як головний інструмент для розуміння внутрішнього світу. Чітко окреслила межі між аналітиком і батьками, а також однією з перших заявила, що батькам не варто самостійно аналізувати власних дітей.

Мелані Кляйн відкрила дуже ранні форми функціонування дитячого «Я» — ще до того, як дитина здатна говорити про свій внутрішній світ словами. Вона описала проєктивні й інтроєктивні механізми психіки та їхню роль у розвитку внутрішнього світу дитини, а також дослідила ранню фазу едипового комплексу. Одне з її ключових відкриттів — депресивна позиція, яка з’являється після того, як дитина приймає у свій психічний світ матір як цілісний об’єкт.

Анна Фройд, на відміну від Кляйн, вважала, що внутрішні психічні інстанції формуються поступово, а тому для дітей мають існувати власні, окремі від дорослих методи роботи. Вона склала каталог его-захистів і детально описала їхні прояви в дитячому віці — ця робота й досі лишається базовою для розуміння того, як діти захищаються від тривоги.

Джон Боулбі, представник більш сучасної британської школи психоаналізу, зосередився передусім на емоційному розвитку дітей. Його теорія прив’язаності заснована на синтезі біологічних і психологічних даних із традиційними психоаналітичними уявленнями про розвиток — і сьогодні є однією з найвпливовіших рамок для розуміння стосунків дитини з батьками.

Дональд Віннікотт, британський психоаналітик і водночас практикуючий педіатр, увів у психотерапію поняття «перехідний об’єкт» (улюблена іграшка чи предмет, що допомагає дитині психологічно відокремитись від матері) та «достатньо хороша мати» — ідею про те, що дитині для здорового розвитку не потрібна ідеальна батьківська турбота, а потрібна “достатньо хороша” турбота. Ці ідеї стали одними з найвпливовіших у розумінні раннього дитячого розвитку.

Ерік Еріксон розширив психоаналітичне розуміння розвитку особистості на весь життєвий шлях людини, сформулювавши стадії психосоціального розвитку — включно з дитинством і підлітковим віком. Його модель вікових криз і сьогодні лишається однією з базових у розумінні того, які психологічні завдання стоять перед дитиною на кожному етапі дорослішання.

Карл Густав Юнг, засновник аналітичної психології, заклав теоретичні основи, на яких згодом виросла sandplay-терапія (пісочна терапія) — метод, розроблений його послідовницею Дорою Кальфф. Юнгіанський підхід до символів, образів і несвідомого й сьогодні активно застосовується в роботі з дітьми, які ще не можуть повністю висловити свій внутрішній досвід словами.

Альфред Адлер одним із перших почав розглядати дитячі психологічні труднощі не ізольовано, а в контексті сім’ї та соціального середовища. Він описав, як почуття неповноцінності, прагнення до компенсації та особливості сімейної взаємодії впливають на формування особистості дитини. Особливу увагу приділяв вихованню, позиції дитини в сім’ї та порядку народження. Адлер також розвинув практику роботи не лише з дитиною, а й із батьками та педагогами, заклавши важливі основи сучасного батьківського консультування.

Шандор Ференці одним із перших у психоаналізі серйозно поставив питання про реальність дитячої травми та насильства з боку дорослих. Він звернув увагу на те, що дитина перебуває у нерівній позиції щодо дорослого й може адаптуватися до травматичних стосунків через підпорядкування та втрату власного відчуття реальності. Ференці також змінив уявлення про терапевтичні стосунки: наголошував на емпатії, прийнятті та емоційній доступності терапевта, що згодом стало важливим для розвитку травма-орієнтованої та дитячої психотерапії.

Карен Хорні змістила акцент із внутрішніх потягів на реальні стосунки дитини з батьками та соціальним оточенням. Вона описала поняття базової тривоги — глибокого відчуття небезпеки й безпорадності, яке може виникати, коли дитина не отримує достатньо любові, прийняття та безпеки. Хорні показала, як несприятливі ранні стосунки змушують дитину виробляти стійкі способи пристосування до інших людей, які згодом можуть перетворюватися на невротичні патерни поведінки.

Еріх Фромм розширив психоаналітичне розуміння розвитку особистості, показавши, наскільки сильно на дитину впливають сім’я, культура та суспільство. Він наголошував на фундаментальних потребах дитини в любові, приналежності, безпеці та водночас у самостійності й свободі. Фромм розглядав виховання не просто як передачу правил, а як процес, у якому батьківське ставлення може або сприяти розвитку автономної особистості, або формувати залежність і страх.

Саме ці класики заклали теоретичний фундамент, на якому згодом виросли сучасні напрямки дитячої психодинамічної психотерапії — включно з тим, що розвивається сьогодні в Україні

Розвиток методу в Україні

Напрямок дитячої та юнацької психотерапії в межах Української Спілки Психотерапевтів було започатковано у 2000 році — як частину міжнародної психотерапевтичної співпраці за участю Європейської спілки психотерапії (EAP) та Австрійського інституту психотерапії дитини OEKIDS.

Із української сторони ініціаторами й реалізаторами проєкту виступили Галина Католик (д. психол. н., професорка, Голова секції дитячо-юнацької психотерапії в Українській спілці психотерапевтів та Українського інституту дитячо-юнацької психотерапії та психологічного консультування, засновниця Української школи дитячо-юнацької психотерапії) та Олександр Фільц (д. мед. н., професор, президент європейської конфедерації психоаналітичних та динамічних напрямків психотерапії, Української спілки психотерапевтів, член наглядової ради міжнародного товариства імені Зігмунда Фройда, почесний професор університету Зігмунда Фройда у Відні, почесний професор угорської психіатричної асоціації, автор концепції трансфігуративної психотерапії). Із австрійської сторони проєкт підтримали й патронували Альфред Пріц (Генеральний секретар Європейської асоціації психотерапії (EAP),  президент Всесвітньої ради психотерапії, засновник та перший ректор (нині почесний ректор) Приватного університету Зигмунда Фройда у Відні, співініціатор створення Української школи дитячо-юнацької психотерапії), Віра Цімпріх (видатна австрійська дитяча психотерапевтка, науковиця, одна з ключових постатей у становленні та розвитку сучасної дитячої та юнацької психотерапії в Європі,  голова та співзасновниця ÖKIDs,  Директорка інституту підвищення кваліфікації у Відні, психотерапевтка міжнародного рівня, експертка з психодинамічного підходу в роботі з дітьми, підлітками та сімейними тріадами) та Ганс Цімпріх (д. мед. н., професор, відомий австрійський педіатр, дитячий психотерапевт та один із піонерів європейської дитячої психосоматики, засновник першої в Європі психосоматичної клініки для дітей, дійсний член Австрійського товариства педіатрії та підліткової медицини).

Первинно це був освітній проєкт у межах Трускавецької школи психотерапії — інтегративний курс дитячо-юнацької психотерапії, який проводили віденські психотерапевти з інституту ÖKIDs Міхаель Шмальгофер і Гільда Гайндль, за участі цілої когорти колег з Австрії.

За понад 20 років в Україні на основі цієї співпраці сформувалась власна наукова парадигма — «Психодинамічна інтегративна психотерапія немовлят, дітей, підлітків та молоді». Цей напрямок має власну концепцію, методологічну парадигму й логічну наукову структуру, представлений науковцями та практиками в усіх регіонах України та за кордоном. Проведено 17 освітніх 5-річних проєктів у Києві, Львові, Дніпрі та Одесі. На основі багаторічних лонгітюдних досліджень Галиною Католик захищено докторську дисертацію «Концепція Я дитячого практичного психолога».

Сьогодні напрямок представлений широким колом науковців і практиків: серед них Галина Католик – д. психол.н., професорка, Голова секції дитячо-юнацької психотерапії в Українській спілці психотерапевтів та Українського інституту дитячо-юнацької психотерапії та психологічного консультування, засновниця Української школи дитячо-юнацької психотерапії та вітчизняної освітньої програми «Психодинамічна інтегративна психотерапія немовлят, дітей, підлітків та молоді», дійсний член  EAP (інтегративна дитячо-юнацькапсихотерапіята психоаналіз), д.мед.н., професорка Олена Личковська (дитяча педіатрія, інтегративна дитячо-юнацька  психотерапія), дитяча лікарка-психіатриня Мар’яна Нартікова – голова освітніх проєктів секції дитячо-юнацької психотерапії в Українській спілці психотерапевтів (дитячо-юнацька, сімейно-системна, пренатальна психотерапія), голова філії УСП в Одесі Галина Калмикова (дитячо-юнацька психотерапія та психодрама), керівниця теоретичного проєкту секції Марта Білик (дитячо-юнацька та сімейно-системна психотерапія), керівниця проєкту  sandplay-терапії Ірина Срібна (Тернопільський осередок, дитячо-юнацька та індивідуальна психотерапія за А. Адлером, sandplay-терапія), к.психол.н., доцент Тетяна Матвійчук (Хмельницький осередок, дитячо-юнацька, клієнт центрована терапія, sandplay-терапія, EMDR), Світлана Чергейко (Рівненський осередок, дитячо-юнацька, sandplay-терапія), Марина Дігтенко (Полтавський осередок, дитячо-юнацька психотерапія), Марія Гичка (Закарпатський осередок, дитячо-юнацька, позитивна психотерапія) а також колеги, що продовжують розвивати метод у Німеччині, Польщі, Голандії, Італії, Ірландії та інших країнах світу.

Секція має підписану угоду про співпрацю з Австрійським інститутом психотерапії немовлят, дітей, підлітків та молоді у різних напрямках науки й практики; угоду з Польським товариством психотерапії.